Я велика, пухнаста, добра,
від різних мастей народжена,
ласки давно не бачила,
палиці й каміння зустрічала.
Одного разу маленька дитина
прийшла з очима добрими.
Я спину для ласки підставила —
а він мене ногою в голову.
Що з вами, люди, таке?
Звідки стільки жорстокості?
Що поганого зробила собака?
Я ж теж душа Господня!
Вдома сидять голодні —
восьмеро моїх діток.
Тата їхнього, дворнягу, вбили в річці хлопці.
Я — мати. Я жива. Я ніжна.
Змерзла, давно не ївши.
Цуценята мої напівживі,
в холодному домі живуть,
чекають маму в підвалі занедбаному.
Там сиро і страшно дуже.
Та вірю, що десь у місті
є Душа одна добра.
Ми зустрінемося з нею випадково
одного морозного ранку.
Вона купить сосичок купу,
нагодує мене, погладить
і скаже: «Ходімо, люба, нагодуємо твоїх діток!»
Прокинулась я ранком лагідним
від перших променів сонячних.
Розплющила очі, понюхала —
усі восьмеро моїх пухнастих
поруч лежать, укрившись.
Прийшла Душа добра.
Морду мою погладила.
У вічі подивилась із ніжністю.
В обіймах своїх стиснула
й на вухо прошепотіла:
«Доброго ранку, мила».
Ташкентська область, 2025